За допомогою зброї створювалися і зазнавали краху імперії, в кровопролитних боях розвивалося і шліфувалося мистецтво володіння смертоносним арсеналом і своїм тілом. Зброя стає способом заробітку, з її допомогою відстоювали свою честь і доводили свою перевагу. У Піднебесній імперії, завдяки клановій системі, що виникла з місцевого культу предків, яка, завдяки вченню Конфуція, стала центральним пунктом усієї палітри вірувань і ритуалів, а також визначила унікальність китайського суспільства впродовж усієї його історії, виникають школи єдиноборчих традицій. Саме вони, з їхніми унікальними цілями та взаємовідносинами між учителем і учнями визначають всю подальшу історію розвитку бойових мистецтв Азії. Тепер повернемося до того самого першого удару кулаком. Попри очевидні переваги дрина, у кулака є одна безсумнівна перевага - він завжди з вами. На мій погляд, саме цей факт призвів до того, що рукопашний бій розвивався паралельно збройовому. У тому ж Китаї, ще за часів імперії Хань згадувалося "Шоу бо" - рукопашний бій.

Тривалий час цей самий рукопашний бій існував як факультатив, що дає змогу бійцеві бути універсальним. Тобто не ставати безпорадним у разі відсутності або блокування зброї. Так тривало доти, доки не відбулися події, які дозволили беззбройним технікам бою, якщо не обігнати зброю за важливістю та обсягом техніки, що викладається, то як мінімум зрівняються з нею. З часів царства Цинь (IV століття до нашої ери) Китай стає державою з надзвичайно розвиненим апаратом чиновників, які слідкують за виконанням вельми суворих законів, круговою порукою, взаємним стеженням, а також суворим контролем за обігом членоушкоджувальних інструментів. Наприклад, за часів імперії Юань (XIII століття) за зберігання зброї однозначно передбачалася смертна кара. Тому якщо у вашій уяві середньовічний Китай - це місце, де вільно могли вештатися громадяни, обвішані колюча-ріжучими девайсами, - це породжена кінематографом омана. Загалом усі, хто хотів почуватися впевнено як з погляду власної безпеки, так і з погляду конфлікту з кримінальним кодексом, могли сподіватися тільки на себе і на підручні засоби, що не потрапляють у категорію зброї. Імперія Мін (XIV-XVII ст.) - час, коли почалася історія більшості шкіл Китайського ушу. «Золотий вік» шкіл рукопашного бою в Піднебесній і час, коли було створено більшість відомих трактатів, присвячених військовій справі й практиці ушу. З одного боку, перша половина часу правління династії Мін пов'язана з розвитком армії, посиленням централізації влади та посиленням законів, зокрема тих, що контролюють обіг зброї, з іншого - друга половина історії Імперії пов'язана з нестабільністю, нападом маньчжурів і перенесенням адміністративного центру держави на південь. На початку правління династії було створено умови для посилення інтересу цивільного населення Піднебесної до рукопашних умінь та їхнього розвитку, а занепад імперії різко каталізував їхню актуальність, продовжуючи зберігати монополію на використання зброї за армією. Також важливо, що вторгнення маньчжурів і втрата Мін своїх північних територій призвело до міграції населення, зокрема й майстрів Ушу, на південь, де їхні вчення збагатили й дали поштовх до розвитку місцевих єдиноборчих традицій. В епоху імперії Цін (1644-1912) кулачні мистецтва отримують новий поштовх у вигляді таємних товариств, які повсюдно виникають і пропагують масове навчання ушу всіх охочих. У 1853 році, в країні, ураженій вірусом селянських повстань, Цінський уряд, нездатний забезпечити захист мирного населення, видав указ про створення народного ополчення, що призвело до нового витка розвитку інтересу до бойових мистецтв, а також створення численних нових стилів. Початок двадцятого століття став стартом для найзначніших реформ бойових мистецтв Китаю. До цього моменту заняття єдиноборствами та їхнє викладання вважалися заняттям малопочесним і маргінальним. Неабиякою мірою завдяки дідусеві Конфуцію, який стверджував, що цивільне і військове йдуть різними шляхами, і принцип «вень» (миролюбність) є зразком моральності на відміну від «у» - шляха воїна. Після Сіньхайської революції 1911 року, що поклала кінець правлінню імператорів, новий уряд у рамках реформи освіти ухвалює рішення про викладання бойових мистецтв у школах. Ушу перетворюється на Гошу (національні бойові мистецтва). Створюються інститути з підготовки викладачів, які стають зборами найкращих майстрів свого часу. На перший план виходить ідея виховання, вдосконалення та національної гордості. Що стосується Окінави, то, якщо не враховувати місцеве бойове мистецтво «Ті», історія якого загадкова й туманна, перші згадки про проникнення китайських рукопашних систем припадають на кінець чотирнадцятого століття, коли на території королівства Рюкю з'являється китайське поселення Куме. З погляду історії розвитку єдиноборчих систем у Китаї - це розквіт імперії Мін - той самий «золотий вік» ушу і час, коли бойові традиції концентрувалися на півдні Китаю, звідки й експортувалося на Окінаву. «Друга хвиля» проникнення бойових мистецтв з Китаю припала на правління Цин - час створення нових шкіл і нових стилів. А ось оформлення Окінавського карате в школи відбувалося в період двох революцій: реставрації Меїдзі в Японії та Сінхайської революції в Китаї, коли на перший план виходить ідея національного відродження, одним з інструментів якого стають бойові мистецтва. Крім китайських реалій, на Окінаві експортовані бойові мистецтва зазнали місцевих, специфічних для Рюкю впливів. Насамперед йдеться про глибоке шанування всього, що потрапляло в королівство з Китаю. Піднебесна для Окинавців була джерелом культури, прогресу та потаємних знань. Тому все, що експортувалося на острови з імперії, дбайливо та без суттєвих змін зберігалося та передавалося з покоління в покоління. Також на Окінаві були свої, не менш суворі закони з контролю за обігом зброї, багато в чому скопійовані з китайських. Після анексії Рюкю кланом Сацума в королівстві починається період подвійного васалітету. Крім уже чинних на Окінаві законів, 1611 року японці змусили Короля Рюкю ухвалити так звані п'ятнадцять правил, серед яких для нас становлять інтерес: - Заборона на сварки та бійки. - Заборона на азартні ігри.

У цих умовах не могло бути й мови про зберігання та носіння зброї серед цивільного населення. Також, можна припустити, що на розвиток карате вплинуло те, що з моменту появи в історії Рюкю японського клану Сацума правителям Рюкю доводилося балансувати між Китаєм і Японією, щоб зберегти свою самостійність. Перебуваючи у васальній залежності від обох держав, вани (князі) Рюкю навчилися використовувати протиріччя між цими країнами для збереження відносної незалежності.

Головною ідеєю цієї політики було - «стримування японців», що полягало, з одного боку, у використанні свого впливу при дворі китайського імператора династії Цін і створенні загрози військового втручання китайців у випадку загострення взаємовідносин з Бакуфу, з іншого боку, - максимальне уникнення конфронтації з японцями. Як наслідок такої політики рюкюсці, фактично, провели ребрендинг своєї країни, презентувавши світові «новий імідж» невеличкої, дуже мирної держави, де живуть «світлі чоловічки», що керуються виключно конфуціанськими принципами. Така держава не потребує ані поліції - для підтримання внутрішнього порядку, ані армії - для захисту від зовнішніх загроз. Якщо погодиться з тим, що з 17 століття Окінава почала активно проводити політику пацифізації свого суспільства, старанно демонструючи світові власну миролюбність і водночас зберігаючи щирий пієтет перед Китайською культурою, то все це могло стати благодатним ґрунтом для розвитку саме беззбройних систем бою.

Після реставрації Меїдзі та вправи стану самураїв у Японії сталася справжня революція в галузі бойових мистецтв. Без роботи та планів на майбутнє опинилася маса колишніх бусі та викладачів різних бойових рюха (шкіл). В умовах, коли держава монополізувала право на носіння зброї, на ринку послуг країни сонця, що сходить, з'являються пропозиції про викладання того, що пізніше отримає об'єднавчу назву «Дзю Дзюцу».

Після того, як в 1879 році було оприлюднено указ Японського уряду про створення замість королівства Рюкю японської префектури Окінава, перед майстрами - носіями бойової традиції Рюкю гостро постало питання інтеграції в нову реальність. Результатом їхніх зусиль стали оформлення шкіл за зразком японських рюха, з акцентом саме на рукопашних техніках. Зміна назви карате з "китайської (танської) руки" на "порожню руку".

У навчанні окінавського карате починає переважати спільна для Японії та Китаю того часу ідея особистого вдосконалення, виховання громадянина, піднесення і зміцнення національного духу. У «великій» Японії зусилля з викладання Окінавського кулака фокусуються в середовищі студентів університетів. Пізніше це призведе до появи змагального карате і фактично до розколу цього бойового мистецтва, але на початку двадцятого століття в Японії, коли «ринок» навчання бойових мистецтв був щільно зайнятий учорашніми самураями, а серед дорослого населення ставлення до окінавців нагадує ставлення до вихідців із середньої Азії у русні. Прогресивні студенти, готові до сприйняття всього нового й екзотичного, стали порятунком для тих майстрів карате, що вирішили розповсюдити своє мистецтво в метрополії.
-------------------------------------
Підтримка ONAMI DOJO